Політична думка в Україні за литовсько-польської доби.  

Політична думка в Україні за литовсько-польської доби.

Між княжою і козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви і Польщі. В той час політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції,яка простежувалася в працях Ю.Дро­гобича та С.Оріховського.

Ю.Дрогобич — доктор філософії та медицини Болонського уні­верситету — займався політичним прогнозуванням, зокрема намагав­ся передбачити становище імператора Священної римської імперії Фрідріха НІ, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півостро­ві. Він був прихильником сильної королівської влади, визнавав звер­хність світської влади над церковною.

С.Оріховський замолоду виступав проти божественного походжен­ня влади, відстоював принцип невтручання Церкви в державні спра­ви. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу (шляхетний стан), розум (король). Мета дер­жави — збереження набожності, добробуту і свободи громадян. У праці "Про природне право" С.Оріховський одним із перших у Євро­пі розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону над рішенням монарха чи інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в праці "Польські діалоги політичні" він відійшов від передових поглядів, відстоював зверхність папської вла­ди над королівською. Цей принцип письменник-публіцист застосу­вав при розробці піраміди влади у Польщі, котра нагадувала трикут­ник, вершиною якого була духовна влада, у лівому куті — священослужителі, а у правому — король.

Полемічна література здебільшого торкалася питань релігійного життя, реформи Церкви, але в контексті цих проблем порушувались і політичні питання. Виявлялися два напрями: перший був зорієн­тований на унію православної й католицької Церков, другий тісно пов'язувався з антиуніатською боротьбою та реформою православ­ної Церкви.

Головним теоретиком першого напряму вважають П.Скаргу, ав­тора праці "Про єдність Церкви Божої". Він критикував православну Церкву за відступництво східної Церкви від апостольського Риму через пихатість константинопольських патріархів і тиранію візантій­ських імператорів; за шлюби духовенства; за вживання в літургії сло­в'янської мови; за втручання світської влади в церковні справи. Все це, на думку П.Скарги, згубно впливало на рівень християнської на­уки, розхитувало моральні устої духовенства. Єдиний порятунок для русинів він вбачав в унії Церков, можливій за таких умов: визнання православними влади папи; єдність віри; послух перед папою. Крім цього, П.Скарга виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до розгляду питань віри світських осіб і ниж­чого духовенства.



Серед яскравих постатей другого напряму можна виділити авто­ра "Апокрисису" Х.Філалета. В полемічній боротьбі з П.Скаргою він відстоював ідею демократизації Церкви, в дусі протестантського ві­ровчення захищав право світських людей на участь у церковних спра­вах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпи­мості. Х.Філалет дотримувався думки, що відносини влади і народу ґрунтуються на суспільному договорі, згідно з яким король і піддані повинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав і свобод під­даних з боку як короля, так і шляхетного стану, підриває державу, спричинюється до її занепаду. Х.Філалет заперечував абсолютизм не лише монарха, а й Папи Римського, вважав незаконним його втру­чання у світські справи.

І.Вишенський — визначний український письменник-полеміст — висунув концепцію колективної соборності правління християнською Церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей перед Богом. Принцип соборності як вияв демократизму він відстоював також у відносинах між Церквами. В цьому ж контексті І.Вишенський заперечував не тільки абсолютизм духовної влади — Папи Римського, а й абсолютизм світ­ської влади — королів і царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від Бога і не може використовувати її на свій розсуд.


9155271757822024.html
9155347725459975.html
    PR.RU™